Василий Попадюк: разгадать феномен скрипача-виртуоза

БЛОГ

ИСТОЧНИК

Василий Попадюк (16 января 1966 г. р.) — скрипач-виртуоз, заслуженный артист Украины, уже почти 30 лет живущий в Канаде. Он безупречно владеет пятнадцатью инструментами, но сердце его принадлежит скрипке. Искусно исполняет рок, джаз, классику и фольклор, интерпретируя лейтмотивы таких выдающихся композиторов, как Эннио Морриконе, Петр Терпелюк, Мишель Легран и Эл ди Меола. Каждый год Василий дает около двухсот концертов, очаровывая своей музыкой зрителей по всему миру.

Далее текст на языке оригинала

Подейкують, що кар’єру скрипаля наврочила українка, котра переїхала до Канади. Певно, якась провидиця. Мати Василя — хореограф — саме тоді гастролювала з ансамблем "Ятрань" у місті Свидник (Словаччина). Жінка була при надії, мала третій місяць вагітності, тож випромінювала особливе світло. Після концерту до неї підійшла шанувальниця, зазирнула прямо в душу й подарувала крихітну залізну скрипку: "Ось побачите, ваш син стане скрипалем".

Видео дня

Пророцтво невдовзі збулося. В чотири роки малий сів за фортепіано, у шість взяв до рук "королеву оркестру" й більше з нею не розлучався. З семи років навчався у спеціалізованій школі імені Миколи Лисенка, яка славилася суворою дисципліною. Четвертий і восьмий класи вважалися конкурсними. Після їх завершення відсіювали всіх, хто не встигав, кепсько читав з листа, мав слабку музичну пам’ять. Таким чином, до випускного доходили одиниці.

У приміщенні були розташовані три спецшколи — музична, хореографічна й художня. Поблизу у яру проходила дитяча залізниця, й хлопці жартували, що їхня "парафія" є танцювально-монтажною школою при залізничній дорозі. Крім сольфеджіо та музичної літератури, учні опанували основні предмети. Якось Василь сидів на уроці хімії. Аж тут відчинилися двері. На порозі — старий професор зі скептичним: "Попадюк, а відколи це ти став хіміком? Мерщій за скрипкою, у тебе концерт за два дні!"

Отож учні грали зранку й до смерканку, але примудрилися організувати свій гурт. Охрестили його "Опришки" і промишляли музикою на весіллях. Міські хлопці зроду не чули подібної історичної назви, тому кликали жартома "атрижками". А їм байдуже. Бубон та баян — до торби, і мерщій у багаті села. Гонорар не могли до ладу ані порахувати, ані розділити, бо крім нот, тональностей і темпів, нічим не цікавились. Лічити гроші Василя навчила вже Канада.

ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА З ПІСНЕЮ

Згодом Василь втупив до консерваторії, і того ж року вийшов закон, згідно з яким студентів забирали до армії. Чесно відслужив в "Ансамблі пісні й танцю", демобілізувався, і закон враз відмінили. Виходить, два роки мандрував світами. Побував в Афганістані, у Чорнобилі, в Тунісі. Вранці рота йшла воювати, а після бою слухала "Калинку" та "На сонячній галявинці". Тож стріляти так і не навчився.

Отримав диплом, грав іспанську, арабську, грузинську музику. Був таким собі придворним музикантом. Застав у Москві путч, відмітився на барикадах. Одного разу запримітив бойову машину з жовто-блакитним стягом, хутко видерся, постукав у люк, а звідти — замурзаний узбек. У наметах з хлопцями музикували, випивали, як без того? Якось вранці колеги несли захмілілого Василя, за ним — скрипку, а бабусі на лавках у плачі: "Он, дивись, того вже танком задавило".

Після повернення Київ не сприйняв. Той віддавав чимось радянським, совковим. Батько помер від онкологічної хвороби, на роботі вчастили неприємності. У той день прогулювався парком, все метикував, що робити далі, а на футляр раз — і приземлився кленовий листок. Музикант розцінив подібне як добрий знак, бо якраз кликали на роботу до Канади.

ЕМІГРАЦІЯ В КАНАДУ

Зібрався, вирушив за океан, опинився поблизу каналу Рідо, на якому взимку влаштовують найбільшу ковзанку у світі. Посеред розмаїття тюльпанів, старечих будов, неподалік хатинки "Бобровий хвіст", що славилася смачними пончиками. В одному з найхолодніших міст світу. Чоловікові на той момент виповнився тридцять один рік.

Спершу було важко, як і всім емігрантам. Мови не знав, протекцій не мав. Влаштувався піаністом у Національний балет Канади. То була цікава, але й доволі кумедна робота. Всі акомпаніатори роками награвали одне й те ж. Тобто вешталися з кипами нот, а виконували виключно уривки з балету "Лускунчик". Щоб хоч трохи урізноманітнити марудний репертуар, Василь грав балеринам все, що спадало на думку: джаз, Blue Сапагу, пісні часів Другої світової війни.

Одного дня так розійшовся, що виконав "Ленин всегда живой", звісно, не в оригіналі, а замаскував мотив під "Адажіо" Чайковського. Щойно пролунали останні акорди — у дверях акомпаніаторка-землячка. Каже, як почула, ледве бутербродом не вдавилася. Тож жартувати полюбляв. Про нього й досі у мережі трапляються коментарі: "Я знаю Попадюка зі школи, він — ще той хуліган!"

Отже, Канада… Така собі "трудова колонія з посиленим харчуванням". "Україна, але з капітальним ремонтом". Два роки було непереливки (це як в армії), на третій стало легше. Музикант почувався невпевнено, страждав від людської байдужості, дедалі частіше згадував популярний жарт: "Раптом тобі на вулиці стане зле, довго не міркуй, зупиняй таксі. Дуже ймовірно, що таксистом виявиться лікар-емігрант". Тож брався за будь-яку роботу, грав з різними колективами, аж поки не створив свій.

Життя швидко налагодилося, бо міг робити улюблену справу. Виконувати українську, буковинську, румунську, ромську музику: ті мелодії, які були до душі. Якось по завершенню концерту підійшла приваблива струнка жінка та запитала дивне: "А ви своїх дітей теж вчите гри на скрипці?" Василь розгубився та щиро відповів, що не має дітей.

РОДИННІ ЦІННОСТІ

Між молодими людьми миттю спалахнула симпатія. Соломія була донькою політика й політв’язня радянських концтаборів, борця за незалежність України Степана Хмари. Виховувала донечку від першого шлюбу, полюбляла народні мотиви. Невдовзі закохані побралися, у родині народилося ще двійко дівчат. З тих пір подружжя сповідує спільні цінності.

Вдома спілкуються виключно українською, відпочивають або на батьківщині, або на Кубі чи Домінікані. У вільний час готують зупу й червоний борщ. Ліплять вареники. Особисте життя скрипаль не афішує. На запитання, чи одружений, відповідає: "Я — ні, а моя дружина — заміжня". Коли цікавляться, як ставиться до Ванесси Мей, підкреслює, що в неї прекрасна фігура.

Василь дуже дисциплінований: ніколи не підводить, не спізнюється. А ще — великий кавоман. Щоранку випиває потрійне еспресо (часом з медом) та викурює шість сигарет. Каву обожнює міцну, гірку, з кислинкою.

З одним грецьким гітаристом на ім’я Павло мав кумедний випадок. Це сталося у Ньюфаундленді, у місті, де люди віддають перевагу пиву, а не каві. Друзі зранку встали й нумо шукати пристойну кав’ярню. Їм сказали, що таке місце є, але далеко. Чоловіки взяли таксі й попрямували куди ворон і кісток не донесе. Їхали довго, близько години, врешті дісталися місця й довідались, що кавоварка зламалася.

ВІРТУОЗ СЬОГОДЕННЯ

Так і живе. Має на даху жовто-блакитний стяг, носить перстень із тризубом, грає на інструменті вісімнадцятого століття, який зробив італієць Джованні Гваданіні — учень найвеличнішого Антоніо Страдіварі. Постійно "мігрує" з Оттави до Торонто (відстань — п’ятсот кілометрів) у свою агенцію.

Гастролює Україною, Америкою, Європою та всюди змушує свою скрипку співати, шепотіти, фліртувати, хизуватися, щось вигукувати, сміятися, голосити. Спілкуватися всіма мовами світу. Вважає, що техніка — явище другорядне. Її може напрацювати будь-який музикант. Головне — серце і душа. А ще важлива відсутність гонору, бо всі люди — генії у своїй справі. Один — у вирощуванні жита, другий — у вишиванні мережки, третій — у вчителюванні.

Маестро живе на повну, кохає та відчуває себе коханим. Виховує трьох доньок: Моряну, Софію-Галину, Катерину-Юстину. Коли дівчата забуваються й звертаються до батька англійською, вперто відповідає їм українською. Ніяковіє, почувши власне прізвисько "український Паганіні", бо вважає, що перейняв від відомого італійця лише шкідливі звички. Виконуючи класику, виглядає як рок-музикант.

Наразі всіма силами підтримує своїх земляків, дає благодійні концерти, бо чим далі від Батьківщини, тим більша тяга їй допомогти. За будь-якої нагоди відвідує рідний Мишин (Коломийський район, Івано-Франківська область) — селище, що славиться музиками й горілкою. Відпочиває у тиші, адже слухати музику у вільний час — все одно, що з роботи піти на роботу. Тому дослухається до вітру, який невтомно приносить з отчини ліричні коломийки.